голос рідного краю

Крізь жах війни та бюрократію: історія повернення двох хлопців з російського полону

Оране — село на півночі Київщини. Звідси всього 8 кілометрів до контрольно-пропускного пункту «Дитятки» Чорнобильської зони відчуження. А до кордону з Білоруссю — лише 45 кілометрів. Через таку близькість до кордону росіяни зайшли до села уже в перший день повномасштабної війни і звідти вже продовжили рух у бік Києва. Тож пройшли через село, як кажуть місцеві, без жодного пострілу. Та хоч тут і не стріляли, мешканці Ораного постраждали від окупантів, — ті викрали і вивезли двох місцевих хлопців.

Про це повідомляє Слідство Інфо.

Місцеві розповідають, що під час окупації у селі зникли декілька людей. Серед них — АТОвець Андрій. А ще росіяни викрали двох місцевих хлопців — Сашка і Славка.

«Славік був на початку окупації в Іванкові, там у нього дівчина, то він пішки йшов сюди. А в них ще сестра живе у Прибірську, через місяць повинна була народжувати. То він сказав своєму братові Саші: «Пішли сходимо до Яни і побачимо, як вона там». І пішли вони до Яни, туди пішли вони лісом, а назад вирішили піти дорогою, бо Славік сказав, що все буде добре і там ніхто нікого не чіпає. І отут на дорозі біля Прибірська росіяни їх і взяли», — каже Тетяна.

«Просто так зникнути вони точно не могли, бо знали, що мама на них чекає»
Прямуємо до будинку Лариси Ягодинської, синів якої викрали росіяни. Старшому Олександру скоро 30 років, а молодшому Владиславу — всього 17.

«Перший день вони зайшли в 4 часа вечора, у нас вже руські були, приїхали до нас. Так як ми практично всі по потребах сиділи, там вже далі сиділи в будинках, а в нас тут звісно страшно було. А Слава… Слави не було вдома», — пригадує жінка ті дні.

Початок окупації Владислав зустрів у Іванкові, звідки проводжав дівчину у Луцьк. Там хлопцеві довелося залишитися на місяць, адже був ризик, що окупанти дорогою можуть його розстріляти. Лише 25 березня хлопцеві вдалося проїхати на велосипеді через позиції російської армії і нарешті опинитися вдома.

Наступного дня після повернення Сашко і Славко вирішили провідати сестру у селищі поруч.

«При них були тільки паспорти. Ні телефонів, нічого не було, тому що вони знали, що з телефоном не можна їхати. Вони залишили телефони вдома», — каже Лариса.

Та назад її сини не повернулися.

«Просто так зникнути вони точно не могли, бо знали, що мама на них чекає»», — розповідає Лариса.

За кілька днів вона сама почала активні пошуки зниклих хлопців. Після розмов із окупантами вдалося зʼясувати, що Сашко та Славко зникли вже дорогою додому від сестри.

«Росіяни сказали, що вони нікого не бачили, нічого не було. Перед тим у них була стрілянина, я чула автоматні черги. Думала, може їх вбили чи постріляли, всяке може бути», — каже Лариса.

Наступного дня жінка знову вирішила піти на російські блокпости. Дорогою дізналася, що у сусідньому селі працює звʼязок. Як тільки зʼявилася можливість подзвонити, жінка у першу чергу набрала дівчину сина.

«Я думала, шо в першу чергу мені треба подзвонити до його дівчини, бо зв’язку у нас не було. І якщо він тільки подзвонить, то він подзвонить до неї. Вона сказала, що Слава до неї ввечері дзвонив, сказав, що він в Білорусі, що його руські забрали з Сашою», — пригадує вона.

Їх із братом схопили на блокпосту у сусідньому селі Хочев, поки вони стояли із велосипедами на узбіччі та пропускали колону російської техніки. Окупанти затримали братів, бо їм здалося, що ті рахують техніку, тож вони — диверсанти. Згодом їх вивезли у Чорнобиль, одягли пакети на голови та катували: били ногами, кийками та електрошокером. Старшому, можливо, навіть поламали ребра. Звідти хлопців уже вивезли до Білорусі, у полон.

Так Олександр та Владислав потрапили до міста Наровля у Гомельській області. Там братів розлучили: Славка віддали прикордонникам та поселили у гуртожитку для біженців, куди також «евакуйовували» мешканців Бучі та Ірпеня.

З гуртожитку неповнолітнього Владислава за сприяння білоруського «Червоного Хреста» перевезли до дитячого будинку у Мозирі. Доля Сашка і досі невідома.

Згодом жінка поїхала у Страхолісся, щоб звʼязатися за тим контактом із Мозиря, від кого телефонував її син. Контактом виявилася вихователька дитячого будинку і вона була не проти повернути Славка додому. Та оскільки директорка дитбудинку була у відпустці, самостійно ухвалити таке рішення вона не могла.

Уже в квітні, коли зʼявився стабільний звʼязок, Ларисі написала директорка дитячого центру Алла Олександрівна. Вона повідомила про можливість забрати сина та те, що їй потрібен час, аби узгодити все з білоруською стороною. Тоді Лариса почала шукати способи повернути сина додому.

Та з української сторони ніхто не погоджувався допомогти забрати хлопця — ані поліція, ані гуманітарні служби.

«Спочатку наш «Червоний Хрест» направляв мене на білоруський, і радив, що нехай вони спробують його мені віддати. Потім інші казали, що до кордону білоруського мене не пустять, і якщо їхати, то тільки через Польщу. Потім просила наших прикордонників, щоб вони поговорили з житомирськими і щоб там мене пропустили. Теж отримала відмову. Нам сказали, що ніхто не дозволить, тому що на кордоні можуть влаштувати провокацію», — розповідає Лариса.

Через два дні, 22 квітня, Лариса вирішила взяти справу у свої руки. По телефону жінка домовилася з директоркою дитячого центру про час та місце зустрічі з сином. Разом із чоловіком, хрещеною Славка та її чоловіком, колишнім прикордонником, сіли у автівку та поїхали до міста Овруч на Житомирщині, що зовсім неподалік кордону з Білоруссю.

«Ми вже приїхали, були в Овручі дуже довго. Нам сказали: чекайте, передзвонять і скажуть, чи нам дозволяють їхати чи ні. Ми вирішили рухатися через пости — скільки нас будуть пускати. Він (чоловік хрещеної — ред.) такий трошки бойкий мужик, і заговорити може кого хочеш. Ну і їхали, скільки нас уже пускали на ті пости», — пригадує жінка.

Врешті решт вони доїхали до блок-поста на контрольно-пропускному пункті «Виступовичі» на українсько-білоруському кордоні.

Прикордонники спочатку були здивовані, як родині вдалося заїхати так далеко.

«Як пройшли, то вони сказали: «Як ви могли проїхати, вас же не пускали». Кажу: що б ви робили? Це ж моя дитина ось тут стоїть, чекає. Білоруси його вивезли, а ніхто мені допомогти не хоче. Ну якщо не повезете, я пішки піду і заберу свою дитину. Сказали хлопці, на свій страх і ризик підемо. І щоб я передзвонила взнала, чи вони на кордоні, але я вже знала, шо вони на кордоні. Але щоб вони його нам вже вивели там на міст», — розповідає Лариса.

Прикордонники запропонували свою допомогу і машину. Супроводжували сім’ю командир та двоє автоматників. Близько третьої години дня Лариса з чоловіком нарешті забрали свого сина у білорусів.

«І ми поїхали. Далеченько треба було їхати, з нульовки в цю сторону. Він всю дорогу їхав, плакав. Я плакала, він плакав. Казав, що більше всього боявся, що не потрапить додому», — пригадує Лариса.