голос рідного краю

«Окупанти забрали у нас усю їжу, але я сховала трохи горіхів для синочка»: моторошна історія з Маріуполя

Волонтерка з Дніпра Софія щодня приймає біженців та вислуховує їхні історії. Ними вона ділиться на своїй сторінці в інстаграмі. Про це повідомляють Факти та коментарі та наводять уривок однієї історії.

«Наше життя перекинулося в одну секунду. Ми переїхали до підвалу нашого будинку. Знаєте, що найстрашніше у житті? Коли 4-річна дитина будить тебе: „Матусю-матусю, там вибухи, мені страшно, а тебе не вб’ють?“ — і ти сильна, повинна допомогти і захистити, але нічого не можеш зробити. Ти безсила… Ти чуєш несамовитий крик когось із сусідів, когось убило…»

Жінка не змогла стримати сліз, і знову звичний запах корвалолу, це те, що пахне в усіх центрах, де біженці. «Більше нема куди повертатися, але головне — ми живі. Мамо, а ми підемо в садок? Ми підемо гуляти? Коли це закінчиться? Як пояснити, що нічого немає?! Що театр розбомбили, там померло стільки людей… Вони вагітних не щадять, старих… нікого… вони справжні нелюди. Вибухи щохвилини, іноді мені здавалося, що це не закінчиться вже ніколи.

Орки забрали у нас всю їжу, але я встигла сховати жменю горіхів для дитини. Наш кіт з’їв сиру цибулину. Якби не він, я не знаю, як би ми вижили. Він заспокоював малого та зігрівав. Я нормально ставилася до росіян у минулому житті. Але тепер сама готова вбити. На вулиці лежать накриті тіла, настільки багато мертвих людей, що складно усвідомлювати реальність того, що відбувається. Це наше життя, і багато хто збожеволів. Від недоїдання і від страху психіка здає, ми вже в безпеці, але не можемо спати. Сниться щодня вбите місто та вбиті ми… Того життя вже немає. Ми, як звірі, боролися за кожну годину життя. Ми зараз на інстинктах. Ми будь-якої секунди готові бігти. Тільки повертатися вже нема куди…”