голос рідного краю

Великий Кобзар та Миронівщина: стежками творчості Тараса Шевченка

9 березня Україна відзначає річницю з Дня народження геніального поета та художника, світоча української літератури — Тараса Григоровича Шевченка. Сьогодні, в умовах боротьби за державність та згуртування нації, ми не маємо права забувати про нетлінність історичної пам’яті, вірність споконвічним традиціям та видатний внесок Великого Кобзаря у становлення незалежної України. В рамках гуманітарного проєкту «Миті історії», інформаційна платформа «Нова Київщина» знайомить своїх читачів із сторінками життя Шевченка, пов’язаними із Миронівщиною.

Тарас Шевченко — хто він? Геніальний поет, революціонер-бунтар чи просто талановита людина, яка в умовах тотальної соціальної несправедливості змогла реалізувати свій талант? Відповіді на ці запитання можна знайти на сторінках книги «Великий Кобзар і Миронівщина» видатного журналіста-краєзнавця Віктора Глущенка. У ній, зокрема, Глущенко дослідив творчий шлях поета та його мандри територією колишнього Миронівського району. Завдяки глибокому аналізу фактів та особистому контакту із родичами сучасників Шевченка, краєзнавець створив цілісну картину, яка дозволяє нам говорити про неоціненний вплив «Київського періоду» на творчість Тараса Шевченка.

Віктор Глущенко виділяє три етапи, які безпосередньо або опосередковано пов’язані із Миронівщиною. Проте, як зазначає автор, найбільш значущим етапом у творчості Тараса Шевченка можна вважати другий період. Саме під час цієї подорожі Україною Великий Кобзар не тільки відвідував населені пункти Миронівщини, а й жив, працював, малював, писав… Найдовше, понад два тижні, поет гостював у селі Потік у маєтку панів Тарновських, які були близькими знайомими Тараса Григоровича.

У своїх «Дрібницях з життя Шевченка» Василь Тарновський детально розповідає про приїзд поета в село: Шевченко охоче залишився погостювати, полюбив мешканців Потоків, а особливо — сестру господаря Надію Тарновську. Не дивно, що саме з її персоною пов’язані окремі прориви у поетичній та художній творчості Великого Кобзаря.
Мандруючи Україною, Шевченко гостро реагував на свавілля панів та презирство торгівців. За спогадами очевидців, прибувши в Потік, поет зупинився в корчмі, де місцеві жителі та гості селища пили горілку. Шевченко підстежив, що шинкар обманює людей, не доливає, як заплачено, а тому вирішив привселюдно покарати кривдника, давши йому дзвінкого ляпаса. Корчмар направив до пана посланця із скаргою на невідомого подорожнього, а коли поміщик дізнався, що це — Шевченко — терміново велів послати карету, щоб привести бажаного гостя до нього.

На честь прибуття поета була влаштована ілюмінація в саду, на вершечку берези прикріпили його вензель, а господар склав вірші, кожен куплет якого присвячував дорогому гостеві. Улюбленим заняттям Тараса Григоровича у Потоці було катання на поромі теплими літніми вечорами, яке супроводжувалося співом українських народних пісень.

Як вже зазначалося раніше, особливе місце у творчості Шевченка того періоду займає постать Надії Тарновської. Поет називав її «дорогою кумасею», присвячував їй вірші. Незважаючи на те, що всі шевченкознавці сходяться на думці, що знайомство та особливі приятельські стосунки з Надією Василівною не пояснюються почуттями, Віктор Глущенко переконаний, що це — не так: на думку краєзнавця, листи поета сповнені щирою сердечною прихильністю, а особливі форми звертання свідчать про глибоку симпатію до жінки. До того ж, деякі сучасники стверджують, що Тарас Григорович сватався до «кумасі», але отримав відмову. Отже, кохав Кобзар, але любов ця не була взаємною.

За спогадами очевидців, після гостин у Тарновського, Шевченко завітав до селища Миронівка, де спілкувався із місцевими селянами. Щоправда, жодного документального підтвердження цьому знайти не вдалося, тому можна лише здогадуватися. Незважаючи на це, вдячна громада встановила у Миронівці пам’ятник Шевченка у вересні 2017 року.

Того ж 1845 року Тарас Григорович побував і в Росаві, відвідавши місцевий шинок. Спогадом про цю подію, за словами краєзнавця В. Розума, залишився малюнок «Вид на Росаву», доля якого достеменно невідома.

Ця подорож у творчому плані була надзвичайно плідною. Як стверджує Віктор Глущенко, саме під впливом нових знайомств та почуттів, Великий Кобзар створив короткий перелік поезій найвищого літературного гатунку: «Наймичка», «Холодний Яр», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» тощо.

На жаль, друга подорож Україною закінчилася для Тараса Григоровича трагічно: 5 квітня 1847 року поета було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського товариства та направлено до Петербурга у супроводі квартального наглядача та жандарма. Попереду були довгі роки заслання та боротьби за Вільну та Незалежну Україну. На благодатну Миронівську землю нога Шевченка ступить лише через 12 років, у далекому 1859.

Сьогодні, в умовах війни та шаленої віртуалізації інформаційного простору, ми не маємо права забувати про духовний та культурний розвиток нашої молоді, на плечах якої — будівництво нової, мирної та розвиненої країни. Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь, адже за освіченими та розумними людьми — майбутнє Київщини та всієї України!